Найбільші міста України у мріях радянських планувальників

starye-foto-donetska

У Радянському Союзі не визнавали астрології і карт Таро. Краще за всіх минуле, майбутнє і сьогодення знав Держплан – установа, яка робила прогнози і формувала зобов’язання для міністерств, відомств і підприємств найбільшої країни світу.

Хоча зараз поняття «планова економіка» асоціюється з неефективністю та дефіцитом, слід визнати, що у Держплані працювали дуже серйозні спеціалісти. Зокрема – соціологи і демографи. Вони збирали і оброблювали найрізноманітнішу інформацію про населення та його запити, щоб потім спустити її у вигляді директив відповідним структурам.

Потреби радянських людей, принаймні формально, служили Законом і гаслом для Партії, яка обіцяла задовольнити їх то до 1980 року, то до 2000-го. Сьогодні з цього можна було б посміятися, якби  діючий держапарат виявляв бодай якусь зацікавленість запитами українців. Та наша міні-розвідка не про це, а про прогнози кількості населення найбільших міст України.

Ці дані готувалися спеціалістами Держплану і закладалися у генеральні плани розвитку міст, які масово затверджувалися у 80-х роках і регулювали розвиток на подальші 20-30 років. Цифри базувалися на демографічних обрахунках і економічних оцінках. Іноді – на політичній волі, що пришвидшувала або гальмувала розвиток певних міст та регіонів. Втім, прогнози ніколи не бралися зі стелі.

Отже, до 2000-2010-го року найбільші міста України мали сягнути таких розмірів:

  • Київ – 3 млн;
  • Харків – 1,9 млн;
  • Донецьк – 1,8 млн;
  • Дніпропетровськ – 1,3 млн;
  • Одеса – 1,3 млн;
  • Запоріжжя – 1 млн;
  • Львів – 1 млн;
  • Кривий Ріг – 0,85 млн;
  • Луганськ – 0,65 млн;
  • Маріуполь – 0,6 млн;
  • Миколаїв – 0,58 млн;
  • Севастополь – 0,45 млн;
  • Вінниця – 0,44 млн;
  • Кіровоград – 0,4 млн;
  • Херсон – 0,39 млн;
  • Сімферополь – 0,38 млн;

УЛЮБЛЕНЦІ ДЕРЖПЛАНУ

Якщо не рахувати Києва, Донецька і Кіровограда, оцінки Держплану на 25-30% вищі за сьогоднішні обрахунки.

Щодо Києва, реальність перевищила всі сподівання. Утворення незалежної  України та концентрація капіталів і можливостей у столиці сприяли її зростанню навіть на фоні драматичного скорочення населення. За експертними оцінками, зараз людність Києва складає 3,2-3,5 млн осіб. Окрім Києва прогнози планувальників справдив Хмельницький. Мабуть, як столиця оптової торгівлі.

Кіровоград за генпланом 1981 року мав зрости з 246 до 400 тис., тобто на 60%.  Держпланівці  вбачали у ньому базу для розширення виробничих потужностей Придніпровської індустріальної зони. Цьому сприяло вдале розташування на залізничних шляхах поряд з покладами заліза, бурого вугілля та урану. Певно, кропивничани мають радіти, що хоча б цієї халепи з їх містом не сталося.

Донецьк, як очікувалося, мав поглинути Макіївку і утворити єдине місто, причому не лише фактично, а й адміністративно. Ще у 70-ті роки  розроблялися плани створення єдиного міського центру для обох міст на незабудованій ділянці між ними. Через дорожнечу, невдалу забудову та проблеми з землеустроєм проект відкладали на майбутнє і так до 1991 року.

Щоправда, зацікавленість у «Большом Донецке»  була великою, адже для СРСР це місто -символ.  Місто шахтарів та інженерів, єдиний мільйонник у Європейській частині країни, який мав цілком «робітничу» історію; центр вугільного басейну, що дав життя потужному індустріальному району (свого часу – найбільшому в СРСР); сучасне, авангардне зелене місто – гарна обкладинка поняття «соціалізм».  Такий Донецьк  заслуговував на те, щоб стати сьомим за величиною в СРСР і потіснити за впливом амбітний Дніпропетровськ і «первородний» Харків.

1

Донецьк — гордість радянського містобудування

НІХТО Й ПОДУМАТИ НЕ МІГ

Наведені оцінки населення міст у ХХІ столітті значно вищі за реальність – в середньому на третину. Що це – помилка у розрахунках, чергові «Потьомкінські села» радянської статистики чи життя й справді пішло шкереберть?

Як правило, у випадку з прогнозами населення міст та регіонів у Держплані не вигадували велосипед, а відштовхувалися від пропорцій, закладених у прогнозах для республіки. За ними у 2010 році в УРСР мало проживати 53,2 млн осіб, у 2015 – 53,5 млн. Цілком слушна оцінка, якщо завважити, що вже у 1992 році році нас було 52 мільйони.

Роблячи прогноз, демографи правильно оцінили фактор зростання смертності внаслідок демографічної «ями» початку 30-х років. Справа в тім, що примусова колективізація і голод призвели до того, що за кілька років українські жінки стали народжувати удвічі менше.  Тому покоління 20-х було значно більшим за покоління 30-х і подальші.  І коли на зламі століть представники цього покоління вступили у фазу найбільш інтенсивної смертності, почалося падіння кількості населення.

Врахувавши «подарунок Сталіна», спеціалісти, тим не менше, не змогли припустити, що через 10-20 років тривалість життя і народжуваність впадуть, а українці вишикуються у чергу на еміграцію. Ці процеси значно погіршили і без того несприятливу ситуацію (прийдешні покоління менші за попередні починаючи з початку 60-х років).

Також спеціалісти навряд чи могли прогнозувати «замороження» урбанізації, коли питома вага міського населення протягом 30 років зросла лише на один процентний пункт.

Втім не все настільки печально. Зважаючи на постійні «помилки системи» можна тільки порадіти, що українські міста не такі вже й людні – з транспортом, дитсадками, незаконною забудовою та цінами на нерухомість було б непереливки. Куди не сунься – суцільна Троєщина.

1

Проект розпланування частини селища Таїрове — спального району на півдні Одеси (арх. Г. Лебединський). Якби населення Одеси продовжило зростати, довелося б збудувати ще кілька таких житломасивів. Щоправда, відсоток забудови був би удвічі більшим, а замість 5-9-поверхових будинків зводилися б 20-24-поверхові «стінки».

This Post Has Been Viewed 527 Times

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *