Я — Депресія: історії сміливих українок

Що ми знаємо про депресію? Скількох людей цією проблемою  ми знаємо серед нашого оточення? Чи дійсно вона виглядає заплакано і понуро, чи нам просто простіше не помічати депресію за усмішкою? На ці питання ми зазвичай не шукаємо відповіді, продовжуючи роздавати власну віру в безнапасне життя оточуючих, ставлячи лайки їх усміхненим обличчям в соціальних мережах. Та зараз ми маємо змогу подивитись в обличчя правди, в обличчя депресії, завдяки флешмобу у соціальних мережах між хештегом #faceofdepression.

Трохи статистики

За даними ВОЗ станом на квітень 2017 року близько 300 млн людей у світі живуть з депресією, яка є основною причиною інвалідності. Серед українців депресія зустрічається у 6,3% (2860200), тобто у кожного шістнадцятого.

Статистика жахає, та скільки людей з Вашого оточення виглядають так, ніби у них депресія? Хіба кожен шістнадцятий? Напевно що ні, адже депресія не помітна, бо носять її люди в собі, а ми лиш споживаємо їх «щасливі» фотографії. Ми стаємо байдужими до людей і за посмішкою в Instagram не помічаємо монстра, який їсть людину з середини.

«Люди віддаляються одне від одного, а депресія є маркером, який в цифрах показує нам цю відстань.»

Щоб підняти це болюче питання в соціальних мережах, таких як Facebook, Twitter, Instagram, організували соціальну акцію, яка показує обличчя депресії. Обличчя людей, які живуть чи жили з депресією, та можуть розказати про свій біль. За деяких розповідають близькі, бо наразі вони вже не з нами, оскільки вирішили забрати власне життя. Люди виставляють фото, на яких вони знаходяться у депресії, та по яким ви ніколи не скажете, що у них щось не так, адже вони так вміло її маскують.

Ми зробили підбірку історій сміливих укараїнців, які поділились своїми історіями.

 

       Oksanka Gadzhiy

«На фото я у січні цього року. Ввечері того ж дня у мене почнеться нервовий зрив, який триватиме десь 40 годин, під час яких я просто плакатиму в істериці на ліжку, не вставатиму і не їстиму. І закінчиться це лише за допомогою заспокійливого, алкоголю і людини, яка мене вислухає і зрозуміє.

І я впадаю у такі стани періодично […] Періоди, коли я спокійна і щаслива настільки рідкісні і нетривалі, що здається, сум це і є мій нормальний стан.»

 

      Yeva Gukalova

» Я подвергалась настоящей травле на работе и не чувствовала безопасности дома, испытала предательство людей, которым доверяла. Я оставалась верна своим ценностям, но скорее из чувства долга: они больше не вдохновляли меня. Я несколько раз попадала в больницу и думала о том, как было бы хорошо, если бы у меня обнаружили что-то серьезное, вроде онкологии: можно было бы опустить руки и пойти ко дну. Я практически не могла есть, у меня были колоссальные проблемы с памятью, вниманием и другими когнитивными функциями […] Несмотря на то, что я никогда не считала суицид выходом, я думала о нем в течении нескольких месяцев. Я не сделала этого, скорее из-за всё тех же ценностей, принципов и какого-то упрямства.»

 

Toma Podanyova

«и на первом фото, находясь в «неприемлемом» для «безглютенового глянца» и «безсахарного Инстаграма» теле, своими глазами Ты лицезришь меня без депрессии. Ты видишь искреннюю улыбку, не собравшую сотни лайков […] на этом фото ещё нет расстройства пищевого поведения, образа тела и ненависти к себе. на этом фото есть лицо, есть ноги, есть любимые шорты, купленные в мужском отделе, на этом фото есть я. на этом фото отсутствует депрессия.

фото справа не улыбается, но оно «ценится». оно сделано спустя 8 лет, на нём уже есть.  и было всё. и плоский живот, и неспособность отыскать желание жить. недоверие к телу, сотни диет. ещё на нём есть надежда, что все образумится. ещё на нём появился новый смысл, не относящийся к плоскому животу.»

 

Lina Kwitka

«Перше [фото]зроблене на вечірці. Тоді я не могла нічого їсти тижнями, постійно плакала і через силу змушувала себе ходити на роботу. Жити мені не хотілося.  […] Депресивна людина не носитиме таблички з написом ‘в мене депресія’. Суїцидник не ходитиме з пачкою пігулок в одній руці і передсмертною запискою в іншій. Варто прислухатись до слів ‘мені погано’. Є так багато випадків, коли стає занадто пізно.»

 

Ksyusha Poyda

«Через 10-15-20 хвилин після знімкування цього фото сталася перша на той час (така тоді страшна і незвичайна — зараз страшна, але зрозуміла) панічна атака.»

                   Halyna Herasym

«Отже, на цій фотографії ви бачите молоду жінку, яка перебуває в стані глибокої депресії і є жертвою емоційного насильства.
Єп, вона виглядає цілком «звичайною і нормальною», навіть життєрадісною, вона змушує себе вставати вранці з ліжка, ходити в університет, має роботу, подається на програми обміну і навіть виїхала на вихідні в Ужгород.

І при цьому в неї в голові такі пейзажі, що Сайлент Хілл нервово курить, кожного ранку вона почувається, ніби її накручують на виделку, і не покінчила з собою тільки тому, що дуже боїться смерті. Бо про те, що дуже любиш життя, в таких станах забуваєш.
На десерт — підвищена тривожність і панічні атаки. І тотальна самотність.»

 

Оксана Расулова

«тут не видно, але мені хочеться померти. […] та цього разу страшно було інше — усі навколо казали, що ніяких проблем у мене немає, я просто намагаюся привернути до себе увагу, а взяти себе в руки нескладно, бо «тобі ж не 15″. про це навіть писати складно — не те, що взяти себе під контроль. ти ніби живеш із демоном всередині і, навіть якщо в житті все ок, він може в будь-який момент увімкнутися — і ти нічого не можеш із цим зробити, просто живеш із цим, з цією частиною себе.»

               Tina Zagnetko

» […] 2014 год, неделю назад умерла в муках моя любимая бабушка, я бросала цветы в океан и не могла плакать, мир рушился и был серый, серый, серый.»

 

        Natalia Naumova Reent

«Це про мене також.  І не хочеться великих текстів. «Свої» в темі. Чужим не пояснити»

Вероніка Владимирова

This Post Has Been Viewed 198 Times

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *