Теорія та практика одеських графіті (фото)

Public art – невід’ємна частина публічного простору нинішніх міст.

Термін Public art зазвичай вживають до мистецької роботи, яку представлено в публічному місці з вільним доступом. Як правило, поза приміщенням. Public art може бути представлений як фізичними об’єктами,так і у вигляді перформансів, вистав, процесій, танців і т.д.

В Україні найбільш поширеним видом Public art є графіті. Вуличні малюнки впливають на наше сприйняття міста, дозволяють поринути в його звичне і рутинне життя, відображають суспільно-політичні та економічні процеси в суспільстві і репрезентують місцеву культуру. Спробуємо розібратись в теоретичних засадах цього напрямку мистецтва, роблячи акцент на практиці відчуття простору міста в якому співіснують люди і графіті.

Теорія Public art:

Public art виступає як:

  •  Засіб для відродження/переродження значення міста та окремих його районів. Зокрема, він служить економічному розвитку і відновленню міст. Скажімо, витвір мистецтва, що привертає до себе зашгальну увагу, може стати стимулом для процесу джентріфікації — соціально-економічного освоєння закинутого простору. Також Public art може закладати основи для громадянської активності та соціальної включенності мешканців міста.
  • Може створювати відчуття залучення або відторгнення певних суспільних груп.  Скажімо,  пам’ятник Катерині ІІ в Одесі змушує тих, хто був проти його встановлення, оминати відповідну частину міста.
  • Може викликати дискусії та суперечки в суспільстві. Досвід декомунізації в Україні показує, що суперечки можуть тривати навіть тоді, коли пам’ятки вже немає.
  • Може створювати відчуття прив’язаності до місця, збільшувати людський трафік у певних місцях, відновлювати привабливість місць
  • Різне відношення, що продукується продуктом вуличного арту, може викликати різний рівень стресу у мешканців (Katarzyna Niziołek, 2015).

Важливою особливістю Public art є те, що він надає місцю певну ідентичність, що диктує сенс цього простору.

В нашому суспільстві Public art часто стає предметом прикрашання стін, тобто є таким собі елементом «няшності» міста. Саме приємність/неприємність перебування у певному публічному просторі стає вирішальним фактором у бажанні/небажанні людей знаходитися там. Тому деякі новобудови намагаються заманити до себе нових мешканців шляхом надання привабливості внутрішнього і зовнішнього простору. Та оскільки не кожен забудовник зважає на такі «малозначні» фактори як організація публічного простору навколо будинку, міста дедалі більше поглинаються кризою культурологічного сенсу.

Графіті —  найпоширеніший вид Public art

Графіті — незаконний топографічний або іконографічний напис у місті, що виконує ряд культурних функції, в тому числі комунікативну, репрезентативну, субкультурну.

Графіті характеризується чотирма основними критеріями:

1) анонімність

2) гласність

3) нелегітимність

4) візуальність

Виділяють дві традиції графіті-культури:

1. територіальні графіті

Цей тип графіті першочергово виник у Нью-Йорку та у Філадельфії на початку 1960х років і розповсюдився по всьому світі, ознаменувавши початок культури графіті;

Heavily tagged New York City Subway car in 1973
Взято з Вікіпедії

Він має три основні риси:
— контент – акцент на словесному надпису нікнейма автора або команди/групи, що називається «тег» (tag);
— зазвичай виконується за допомогою аерозольної фарби або перманентних маркерів;
— місце для графіті обирається в залежності від кількості потенційної аудиторії (переповнені вулиці, поверхні громадського транспорту (метро, поїзди, автобуси і т.д.)).

2. пост-графіті, що трансформувались з територіальних графіті та ознаменувались значними зрушеннями змісту, форми і просторових розмірів в останні два десятиліття ХХ століття:

— Різноманітний зміст надписів. Міські поверхності використовуються в якості носія для дуже широкого спектру інформації;

— Використання альтернативних  методів в оформленні публічного простору (трафарети, wheatpasting (папір, на якому намальовано графіті), наклейки тощо.). Тобто відбувся перехід від типографічних графіті до іконографічних;

— зрушення у відношенні графіті-аудиторія: деякі графіті спрямовані на конкретну аудиторію, тому розміщуються в незвичних, іноді навіть майже не відвідуваних місцях).
(VERONIKA URBONAITĖ – B ARKAUSKIENĖ , 2011)

Графіті-художником може бути як професійний митець, так і звичайний перехожий. Це пов’язано з тим, що графіті змінює сенс простору, не змінюючи його фізичної структури. Незаконні графіті автори додають нетрадиційні значення в міський простір, які можуть бути абсолютно протилежними до тих, що закладалися при фізичному творенні міста.  Графіті також є спробою заявити про право на місто та вказати на проблеми, з якими стикаються його мешканці. Таким чином, графіті виражають актуальний стан в тому, що вони репрезентують.

Окрім того, графіті є способом вираження опору змісту, який намагаються примусово насаджати певному місцю. Це боротьба за свободу надання змісту.

Отже, графіті – це візуалізований крик певного комьюніті. І цей крик може свідчити про розвиток соціуму, що знаходить відображення у графіті.

В Одесі більшість графіті є типографічними, тобто відображають певне «позіхання» автора на місце. Особливо типографічними графіті наповнені спальні райони, зона поблизу залізничного вокзалу, закинуті будинки. Тобто зони, де представлені різношорстні верстви населення. Та ці зони не є зонами рперезентацій розвитку культури, і, відповідно, відображають середній рівень розвитку сусільсва в цілому.

В той час як пост-графіті в осоновному розміщені в центрі міста. Часто їх можна зустріти на центральних вулицях, на дахах будівель, на дорожніх знаках, зупинках, транспорті і т.д. Особливо відомим місцем, мабуть визнаним центром культури пост-графіті в Одесі є Деволанівський узвіз.

Та не в усіх містах графіті-культура настільки бідна та іллегалізована. Так, всі ми знаємо про мурали, якими в останній час стало модно прикрашати стіни хрущовок в Києві. Львів також є прикладом такого міста, де субкультура графіті вдало взаємодіє з публічним простором загалом. У Львові є організації які на пряму взаємодіють з міською радою з метою розміщення легальних пост-графіті у місцях, які є дуже привабливими для графіті-митців, які «паплюжать» міський простір застарілими типографічними графіті.

Так, стіна, що розміщена на протилежному боці від малої сцени (дворик) театру ім.Л.Українки, за узгодженням з міськрадою Львова, розмальовується громадською організацією «Свербивус». За словами волонтерок організації Богдани Школи та Віки П’янковської, які саме знаходились в процесі нанесення графіті на стіну, їх організація намагається актуалізувати та висвітлити актуальні проблеми для суспільства, заохотивши людей, шляхом їх візуалізації. Вони підбивають малюнки та вірші сучасних українських поетів, таких як Жадан, для популяризації української культури. За словами дівчат, важливою функцією їх графіті є те, що вони створюють психологічний бар’єр для графіті-художників, які хочуть нанести надписи, які несуть менше культурного навантаження.

Волонтерки Богдана Школа та Віка П’янковська

Хоча ці графіті і не є традиційними, зважаючи на те, що вони не є анонімними та не легальними, все ж вони серйозно впливають на сприйняття міського простору та туристичну привабливість, що не менш важливо.

Вероніка Владимирова

This Post Has Been Viewed 315 Times

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *