Достовірність та нейтральність: чи дотримуються одеські журналісти професійних стандартів?

Дезінформація, маніпуляція, пропаганда, інформаційна війна – значення цих слів сьогодні зрозуміле навіть школяреві. Але що з того? Чи вміємо ми протистояти цьому? Пропагандисти, політтехнологи та інші бійці інформаційного фронту здаються пересічному читачеві якимись напівбогами, що можуть промити мозок кожному. Насправді ж усе не так страшно. І відстояти ясність розуму й чіткість картинки можна. Один з найлегших шляхів – звернути увагу на те, наскільки інформація, яку ви отримуєте, відповідає стандартам якості.

Сьогодні ми поговоримо про два дуже простих способи виявлення викривленої інформації. Достовірність та відокремлення фактів від коментарів – це два принципових стандарти, яких має дотримуватися кожен, хто повідомляє важливу інформацію громадськості. Для того ж, хто сприймає цю інформацію, ігнорування цих стандартів має стати маячком, що попередить про можливу загрозу.

Звідки інформація?

Як переконатися у тому, що інформація, яку вам повідомляють, достовірна? Потрібно поставити питання: «звідки ця інформація надійшла»? Якщо інформатор приховує джерело – це перший сигнал того, що перед вами може бути «деза». Питання «звідки інформація?» має бути ключовим для кожного, хто хоче в цій інформації розібратися. Це ж питання є основним і для журналістів. Тут журналіст повинен орієнтуватися на три моменти: «Чи знаю я джерело?», «Чи переконаний я у тому, що джерело надійне?», «Чи повідомляю я про джерело своїм читачам?».

Недостовірні посилання в одеських ЗМІ

Тим часом в одеській пресі ми дуже часто зустрічаємося із порушеннями стандарту достовірності. Деякі видання взагалі «забувають» повідомити своїх читачів про те, звідки інформація. Щоправда, у деяких випадках не до кінця зрозуміло, чи самі журналісти про це знають. Деякі ж часто використовують так звані «недостовірні посилання», приписуючи цитату групі людей: «волонтери вважають», «люди говорять», «підприємці протестують». При цьому не ясно, чи існують ці волонтери / люди / підприємці, скільки їх і чи всі вони думають однаково.

Цікавий матеріал на одному з одеських сайтів ми знайшли за день до обстрілу Маріуполя. У тексті два джерела. Перше – Евген Дейдей, куратор батальйону «Київ-1», який повідомив про наступ в районі Маріуполя. Друге – місцеві жителі: «По словам местных жителей, информация об осложнении обстановки в Мариуполе несколько преувеличена». Наступного ж дня по одному з районів міста відстрілялися гради. Тут, як кажуть, без коментарів.

Ще одне цікаве джерело – «чутки» чи «злі язики». Ось цитата: «Злые языки утверждают, что в ОГА хотят взять на себя контроль над ведомством, ежегодно пропускающим через себя солидные суммы, далеко не из одних лишь бескорыстных соображений». Якби ми почули це у трамваї, звичайно, які претензії можна було б висувати? Але це пише одеське інтернет-видання, що претендує на статус солідного.

Деякі наші газети вказують як джерело «матеріали з інтернету» або ж «за інформацією деяких ЗМІ». Вибачте, але це те саме, що й «злі язики» або «одна баба сказала».

Прикро, що порушуючи стандарт достовірності, журналісти знецінюють свою роботу. Поглянемо на матеріал про луганських дітей-сиріт, що тимчасово проживають в Ананьєві. Як повідомляє нам один із одеських сайтів, Луганська ОДА вимагає повернути дітей назад. Проте дехто з гостинних одеситів – проти. Але хто вони? «Каких-либо действительно важных причин, по мнению и ананьевских специалистов, работавших с этими детьми с лета, и общественников, возвращать их в Луганскую область нет», — пише видання. Хто ці спеціалісти та суспільні активісти? Жодного прізвища. Питання: «наскільки кваліфіковані ці спеціалісти?», «скільки їх?». Ми не знаємо. Тоді чому ж ми маємо дослухатися до їхньої думки? Для чого домовлятися про інтерв’ю, витягувати під час розмови цікаві деталі, якщо потім ніхто не зверне увагу на слова у цитаті? Так само й спеціалісти та волонтери, які мають свою позицію, не будуть почуті. Ну, а читач не зможе розібратися у проблемі.

Інші приклади. Отже, увага – розшук!

  • Невідомі депутати, що ухвалювали бюджет області: «ряд депутатов назвали этот финансовый документ «бюджетом выживания»». Я, звичайно, здогадуюсь, хто б це міг бути. Хоча тут, справа, можливо, в іншому. Просто журналіст не впізнав цих депутатів, які так дбали про нас із вами.
  • Невідомі власники ринку в Ширяєво та підприємці, що не змогли домовитися про арендну платню. «Мы не согласны с повышением арендной платы. Торговля у нас упала, у людей денег нет. Почему поднимают аренду контейнеров? Никому не поднимается минимальная заработная плата и минимальный прожиточный минимум» — рассказывают предприниматели. Владельцы рынка, в свою очередь, заявили, что тарифы на аренду не подымались с 2011 года. За это время все налоги возросли, и сейчас предприятие работает на грани рентабельности. По мнению руководства рынка, оставить тарифы прежними невозможно».
  • Невідомі керівники транспортних підприємств, які хочуть підвищити проїзд у маршрутках до 4 грн. «По словам работников отрасли, такой тариф позволит предоставлять качественные услуги по перевозке пассажиров и развивать транспортную отрасль города». До речі, із невідомими спілкувався Труханов. Може, в нього спитати, хто ж ці люди?
  • Невідомі спеціалісти та критики, які знають, як можна було не допустити «транспортного колапсу» під час завірюхи у кінці минулого року. «Специалисты и критики считают, что даже с шестью десятками снегочистов транспортного коллапса можно было не допустить».
  • І – діамант моєї колекції: «Активисты различных организаций «евромайдановского» толка».

Анонімні джерела

Проте буває й так, що журналісти свідомо не називають своїх джерел, повідомляючи про це читача. Чи є це порушенням стандартів? Як говорить В. Чекмишев: «Інформація із посиланням на анонімне джерело подається у тому випадку, якщо джерело компетентне, добросовісне, інформація суспільно вагома, а джерело з вагомих причин не хоче, щоб його ім’я було оприлюднене». І тут уже все в руках читача: якщо він довіряє виданню, довірятиме і його анонімним джерелам.

Окрім цього, потрібні посилання потрібно відповідним чином оформлювати. Приміром, якщо видання напише «наше джерело в мерії», я довірятиму цьому більше, ніж якщо сайт зазначить «за нашою інформацією».

Хоча сьогодні, коли пересічний користувач заходить на місцеві сайти переважно з «укр.нету» чи із соціальних мереж, може взагалі не запам’ятовувати назв видань. Відповідно й посилання на анонімні джерела не викликатимуть у нього довіри.

За інформацією власного кореспондента

Найбільш достовірною у журналістиці вважається інформація, яку отримав журналіст на місці подій. Взагалі слово кореспондент походить від англійської «to correspond» – й означає «приводити до відповідності». Вважається, що якщо подія важлива, то редакція мусить відправити на місце свого журналіста, аби він у всьому розібрався. І тут те саме правило,  що й з анонімними джерелами: якщо ви довіряєте виданню, ви довіряєте і його кореспонденту. Адже відомі випадки, коли кореспонденти, виїжджаючи на місце подій, бачили те, що хотів бачити власник каналу чи видання, а не те, що було насправді.

За інформацією очевидців

Багато ми говорили й про очевидців, яким не можна на сто відсотків довіряти. Згадайте хоча б історію про розіп’ятого хлопчика. Хто був джерелом? Очевидець! Тому обережно потрібно ставитися до будь-яких історій, джерелом яких виступає свідок. Приміром, минулого року за часів Майдану, одеськими трамваями курсували спеціально навчені бабулі, які розповідали про те, що на власні очі бачили, як на селищі Котовського виселяють людей, аби до їхніх домівок в’їжджав «Правий сектор». Ця доволі проста техніка – один з провідних прийомів пропаганди. Використовується як вживу, так і в соціальних мережах. «Для чого цим бабулям брехати?» – подумає пересічний пасажир трамваю. І повірить, адже вони на власні очі усе бачили.   Тим часом, як би очевидці не наполягали на власній правоті, скептично налаштований читач не поспішить робити висновки.

Нейтральні джерела та нейтральний автор

Німецький фахівець Міхаель Халер вважає, що найбільше потрібно довіряти саме нейтральним джерелам – тим особам, яким все одно, як вирішиться та або інша конфліктна ситуація. Нейтральними зазвичай вважаються експерти (щоправда у практиці українських ЗМІ робота із заангажованими експертами, які підтримують саме ту позицію, яка потрібна власнику ЗМІ). У випадку ДТП, надзвичайних ситуацій, злочинів – представники міліції чи МНС.

Так само нейтральним має лишатися й журналіст. Якщо, прочитавши матеріал, ви здогадуєтесь, на чиїй стороні автор, це може бути свідченням того, що вам хочуть щось нав’язати. Так само автор не може прямо висловлювати своєї позиції. У спадок нам лишилася радянська традиція, коли підручний партії-журналіст міг виховувати своїх читачів. Тим часом західні журналісти пишуть матеріал, сподіваючись на те, що читач сам в усьому розбереться. То ж і намагаються лишатися у стороні, навіть якщо й висвітлюють певне суперечливе питання. Цікавий момент є у редакційних стандартах деяких західних ЗМІ («Бі-Бі-Сі», «Washington Post» та ін.): якщо журналіст, отримуючи завдання, розуміє що не може бути нейтральним, висвітлюючи, приміром, мітинг або ж концерт (серед організаторів – родич чи друг), він має право відмовитися від такого завдання.

Тепер подивимося на приклади з одеських ЗМІ.

  • «Формирование бюджета этого года качественно отличается от прошлого, внесены существенные изменения в Бюджетный и Налоговый кодексы». На чиїй стороні журналіст?
  • «Достаточно успешный производственный результат позволил Одесскому порту внести достойный вклад в городскую казну». Це приклад звичайного «прес-релізму»: слухняно переписуємо те, що отримали від прес-служби чи почули на прес-конференції.
  • «До назначения в Одессу опытный банкир, которому еще в 1999 году было присвоено звание «Заслуженный экономист Украины», долгое время руководил аналогичной структурой Национального банка в Николаеве, а также восемь лет трудился в Крыму».
  • «Правдиві історики вже не один рік намагаються довести владі, що Одесі набагато більше літ, ніж вона, влада, визнає. Таку позицію можна було якось зрозуміти в радянські часи, коли Україною керувала Москва. Сьогодні ж, продовжуючи носитися з рескриптом імператриці, як курка з яйцем, міська влада ллє воду на кремлівський млин».

Проте, звичайно, бувають ситуації, коли наші журналісти, працюючи над матеріалом, переймаються проблемою й вирішують допомогти тій або іншій стороні словом. Такими є матеріали «Вечерней Одессы», в яких газета намагається відстоювати інтереси слабких («Сиротская пенсия» або ж «С грудничками на улицу… Суд решил»). «Думская» підтримує Генпротест, «Таймер» – «куликовцев». Тим часом «Одесская жизнь» намагається висвітлювати як Генпротест, так і справу 2 травня нейтрально. Хто правий у цих ситуаціях? Якщо орієнтуватися на журналістські стандарти – все однозначно. Журналіст не має ставати на чиюсь сторону. Він не суддя, а свідок. Тим часом читач, згадавши про складну ситуацію в країні або ж про матеріальне становище наших ЗМІ, може й пробачити своїм улюбленим виданням такі порушення.

* * *

Причинами порушень стандартів достовірності та відокремлення фактів від коментарів можемо вважати не тільки незнання, заангажованість журналіста чи видання або ж, приміром, усюдисущу руку Кремля. Тут варто звернути увагу й на радянську традицію, на яку продовжують рівнятися деякі наші видання. Приміром, у газетах тієї доби часто зустрічалися недостовірні посилання, але їхньою метою було показати, що увесь радянський народ думає однаково. В одному з репортажів з військової частини репортер писав приблизно таке: «У кого не спитай, як служба, почуєш одне й те ж: «Добре!». Проблема ж відокремлення фактів від коментарів узагалі сприймається журналістами неоднозначно. І коли, наприклад, у студентській аудиторії заходить мова про це, майбутні журналісти починають протестувати. Адже вони йшли у професію, щоб самореалізовуватися, щоб вчити інших, щоб креативити. А, виявляється, це порушення.

Тим часом дотримання стандартів – це повага до аудиторії. Називаючи свої джерела, ми даємо змогу читачеві отримати більше інформації з проблеми та переконатися у тому, що повідомлення правдиве. Подаючи інформацію нейтрально, ми пропонуємо йому самому ухвалювати рішення. Саме для такого читача – поінформованого, вдумливого, вимогливого – приємно працювати. Адже, як говорить сучасна українська письменниця Оксана Забужко: «вміст голови не менш важливий, ніж вміст шлунку».

Наталя Стеблина

 

This Post Has Been Viewed 39 Times

Комментарии

  1. Кость

    Можна сказати, що журналістами є саме ті, хто дотримується професійної журналістської єтики. Але вся справа в тому, що під прикриттям звання журналіста, використовуючи їхні привілеї, працюють приховані рекламщики, інформаційні шахраї, а то і відверті інформаційні диверсанти та прорагандисти ворожих держав. Це стосується не тільки окремих осіб, а й цілих редакцій видань, які по суті не є ЗМІ, а засобами масової дезінформації і пропаганди. В одеському інфопросторі яскравими (сокирно-нахабними) інформаційно-диверсійними підрозділами рашистських агресорів є «Infocentr» i «Timer» — невідомо, чому їм, незважаючи на численні правові та етичні порушення, дозволяють функціонувати. Може, через те, що дебільні? Але це не привід для привілеїв.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *