Журналістика доби інтернету: бути чи не бути на місці події?

Класичний репортаж неможливий без журналіста на місці події. Ефект присутності, який має створювати журналіст у своєму тексті, важливий не тільки для репортажистики, але й для низки інших жанрів. Саме журналіст – посередник між джерелами інформації та аудиторією, перебуваючи на місці, має перевіряти дані та переносити свого читача туди, де відбуваються гарячі події. Так було до того часу, доки мережева журналістика не почала обганяти традиційну майже за усіма параметрами, у тому числі й за популярністю. Сьогодні ми спостерігаємо незначний відсоток ексклюзивних матеріалів у стрічках новин, у переважній більшості випадків робота редактора стрічки новин зводиться до копіпасту: прес-служби, соціальні мережі, блоги, інші ЗМІ. І тільки час від часу потік передруків переривається повідомленням журналіста з місця події.

Як ставитися до подібних змін? Звичайно, класика жанру – «трое суток не спать, трое суток шагать ради нескольких строчек в газете». Однак, як зазначають деякі фахівці, сьогодні присутність журналіста на місці події може навіть… зашкодити справі. Спробуємо розібратися у цьому питанні, зіставивши погляди американських дослідників міжнародної журналістики та самих журналістів.

«Бути журналістом – це бути свідком»

Провідні медіа США ще у 90-х роках почали скорочувати міжнародних журналістів. За даними Халей Петерсен, у 1986 році ABC мала 17 іноземних бюро, у 2001 ця кількість знизилася до семи. До 2009 року вони закрили свої представництва у Москві, Парижі та Токіо. Між 1980 та 2008 кількість іноземних бюро CBS скоротилося з 28 до чотирьох. Тим часом деякі медіа за допомогою так званих «цифрових» редакторів створюють публікації про події за кордоном, при цьому журналісти не виходять зі своїх офісів. Наприклад Ануп Капл, цифровий міжнародний редактор газети «Вашингтон пост» розповідає про проект WorldViews, який створюється на основі повідомлень міжнародних кореспондентів та на основі роботи двох журналістів, які працюють в редакції у Вашингтоні.

Звичайно, подібна практика не може не відображатися на якості журналістського матеріалу. Приміром, Ф. Саіб, розповідаючи про висвітлення геноциду в Руанді звертає увагу на те, що журналісти не змогли розібратися у ситуації, назвавши події кровною ворожнечею, тим часом допомога цій країні прийшла надто пізно, зокрема і через те, що висвітлення події було неадекватним.

Науковці встановили залежність між тим, як часто журналісти подають інформацію про події за кордоном, та тим, як аудиторія ті або інші країни та їхніх мешканців. Дослідник Тран Хай зазначає «чим більше приділяється уваги висвітленню міжнародних подій, тим більш позитивно американці думають про нації». Дуглас Ван Белл виявив і ще одну залежність – між висвітленням катастроф та кількістю допомоги, яка надається жертвам. Він виявив, що «кожна публікація у Нью Йорк Таймз корелює з допомогою у 1,2 млн американських доларів» і що «обидва види допомоги [іншим країнам] – загальна та допомога внаслідок катастроф – демонструють позитивні кореляції з висвітленням подій [у цих країнах] на телебаченні та в газетах».

«Бути журналістом – це бути свідком», — пише Роджер Коен у своїй колонці для «Нью Йорк Таймс». «Жоден пошуковик не дасть тобі можливості відчути запах злочину, тремтіння у повітрі, задушливий дим в очах або звук крику, що ущухає».

  «Завжди були історії, які міжнародні журналісти писали, не перебуваючи на місці події »  

Тим часом за даними Халей Петерсон, утримання одного іноземного кореспондента обходиться американським газетам у 250-500 тисяч доларів на рік. Зрозуміло, що від подібного дорогого задоволення декому й доводиться відмовлятися. Адже наклади газет падають, також скорочуються прибутки від реклами. Як зазначають Енн Купер та Тейлор Оуен, вже не актуального говорити про те, що кореспондент, який побував на місці подій, є «єдиним надійним джерелом інформації з-за кордону». Адже сьогодні є безліч інших джерел у мережі, які кореспондент також має брати до уваги і без яких його публікація буде неповною. «Завжди були історії, які міжнародні журналісти писали, не перебуваючи на місці події. Китайський уряд упродовж років відмовлявся акредитовувати міжнародних журналістів, тож західні ЗМІ слухали повідомлення з Гонконгу. До сьогодні повний обмежень режим у Північній Кореї змушує журналістів висвітлювати події з Південної Кореї», зазначають дослідниці.

Ситуація в Ірані для журналістів також є напруженою, розповідає Келлі Голнуш Нікнеяд, засновниця Tehran Bureau – блогу, який висвітлює події в Ірані, при цьому авторка заснувала його, перебуваючи у домі батьків у Масачусетці. «Ми збираємо інформацію від звичайних людей… Лишаючись анонімними та уникаючи стеження, ми можемо проникати у закрите суспільство… Ми працюємо без офіційного доступу, без контролю та уникаємо заходів, який уряд використовує для того, щоб маніпулювати чи впливати на журналістів у традиційних бюро Тегерану. Таким чином, нові медіа дозволяють нам дотримуватися правил незалежного репортажу, що практично неможливо для бюро, які фізично присутні в Ірані», пише редакторка. За її словами, для іноземного журналіста важливо отримати офіційну акредитацію від уряду – без неї працювати не можна. До того ж, іноземні кореспонденти не завжди можуть розповісти своїм читачам, що діяли під наглядом усюдисущих спостерігачів. Азаде Моавені, яка писала для журналу Тайм з Ірану, пізніше зізналася, що її «постійно супроводжував агент безпеки з гачкуватим носом, який залякував тим, що повідомить про мої джерела куди слід, а також погрожував кримінальним переслідуванням за порушення національної безпеки».

Тим не менш, деякі ЗМІ все ж не відмовляються від якісних, глибоких репортажів, які створюють міжнародні кореспонденти. «Я знаю, що є багато інформації про усе, що відбувається у світі, також захоплюючі відео з YouTube. Але навіть якщо ви переглядатимете їх годинами, ви не зможете отримати глибину аналізу, яку надасть досвідчений іноземний кореспондент», цитує Халей Петерсен журналіста Труді Рубін. До того ж, громадянські журналісти не завжди перевіряють інформацію, можуть розповсюджувати чутки, маніпулювати інформацією, зазначає Петерсен. З іншої сторони, як зазначає Патрік Мейєр, дослідник з Гарварду, «під час терористичних актів у Мумбаї у 2008 році сторінка у Вікіпедії про події оновлювалася 900 разів за 21 годину. Жодне меінстрімне медіа не змогло б відредагувати ці 900 голосів».

* * *

Подібна ситуація – наслідок так званої «екранної» культури, про яку пише Ян Ван Дайк: «екрани будуть не тільки вікнами до нашого світу, але також другими вхідними дверми – важливими, а може навіть найбільш важливими входами та виходами з наших домівок… Найбільш фундаментальний результат повсюдної присутності екранів – це безперечно поступове заміщення прямого особистого досвіду… опосередкованою взаємодією… Існує небезпека, що люди почнуть жити у штучній реальності, де лишається все менше місця для особистого досвіду, досвіду, який розділяється напряму з іншими».  Екранна культура, як ми бачимо, вплинула і на журналістику і тепер основне призначення журналіста – «бути свідком» потроху втрачає актуальність. Тим часом, якщо говорити про професійну журналістику, то це призводить до вдосконалення механізмів перевірки інформації, яку кореспондент отримав з «других рук». Якщо ж мати на увазі невеличкі місцеві медіа, що потерпають від недостатнього фінансування, то тут ми просто зустрічаємося із заміщенням кореспондента на місці події користувачем соціальної мережі. Про перевірку ж інформації зазвичай не йдеться.

Тим часом, як зазначають Енн Купер та Тейлор Оуен, не йдеться про повне витіснення репортерів, що працюють на місці події: «У ньюзрумах провідних медіа ще багато скептиків, які не поспішають визнавати цифровий вплив на міжнародну журналістику. Багато хто сприймає це як кінець ери, коли репортер міг провести цілий день – або дні та тижні – перебуваючи на місці події перед тим, як сісти за написання матеріалу. Ця традиційна модель міжнародного кореспондента добре прислужилася аудиторії, надаючи їм яскраві ілюстрації для поточних новин та глибокий аналіз довготривалих процесів… Однак ми віримо, що обидві форми репортажу [і цифрова, і традиційна] життєво важливі, обидві потрібні для того, щоб допомогти усім нам зрозуміти світ».

This Post Has Been Viewed 33 Times