Наскільки точними є одеські журналісти?

«Цю газету разом із сотнями тисяч слів, що містяться у ній, створили приблизно за 15 годин декілька звичайних людей, недосконалих, як саме людство. Ми йшли із сповнених вщерть офісів, щоб з’ясувати, що відбулося у світі, у людей, які часом без великого бажання розмовляють з нами, а часом і просто встромляють палиці в колеса» 

Девід Рендол

Саме такі слова, на думку американського фахівця Девіда Рендола, мають бути надруковані на першій шпальті кожної газети. До того ж, вимогливий читач завжди знає, що написане журналістом – це лише одна з можливих версій того, що відбулося. Проте журналіст, виконуючи функцію посередника між читачем та героєм / подією, має стати до правди якнайближче. Саме на це усі ми сподіваємося. Аби ці наші сподівання виправдати, журналіст-професіонал орієнтується у своїй роботі на стандарти точності та повноти.

Як говорить відомий український медіа тренер Ігор Куляс, репортер має подбати про «точне відтворення фактів, точне цитування суб’єктивних висловлювань.., ретельну перевірку назв, імен, цифр і виключних понять, виправлення своїх помилок». Знаючи тепер про те, чого вимагає від журналіста стандарт точності, запитаємо: а наскільки точними є одеські журналісти?

Порівняно із іншими стандартами, про які вже йшлося у наших попередніх публікаціях (баланс думок, відокремлення фактів від коментарів, достовірність), точність порушується не так часто. Згідно із даними Моніторингу регіональної преси, що проводиться фахівцями Інституту демократії імені Пилипа Орлика, більше за цей стандарт в одеській пресі набирає тільки оперативність.

оцінка за журналістські стандарти в одеських ЗМІ

Цікаво також, що у січні порівняно із жовтнем одеські видання отримали більші оцінки за усі стандарти, при цьому зросла достовірність, повнота та баланс думок. Тож чим ближче вибори, тим нижчий рівень дотримання професійних стандартів…

Незважаючи на те, що стандарт точності і є з-поміж інших найменш проблемним, усе ж порушення його фіксуються. Наведемо найбільш розповсюджені помилки.

1. Читачу не повідомляють, на основі яких фактів робиться висновок. Журналісти, приміром, говорять, що було певне порушення, але ми мусимо вірити їм на слово. От як у цьому тексті: «Редактор газеты … передал пакет документов, который исчерпывающе демонстрирует циничное нежелание руководства «Имэксбанка» искать выход из ситуации». Що це за документи? – запитає читач. І не отримає відповіді. Що лишається? Вірити на слово журналісту. Проте чому б не назвати ці документи або хоча б розмістити їх на сайті, зробивши відповідний лінк? Не складно, але наш допитливий читач буде задоволений. У такому випадку він має усю необхідну інформацію для того, щоб сказати, «ага, таки цинічне небажання є». Ще один схожий приклад: «Зате WEF-2015 відвідав президент України разом з представницькою урядовою делегацією. У перший день роботи форуму він встиг виступити на пленарному засіданні з миролюбною промовою, а під час двосторонніх зустрічей з керівниками міжнародних фінансових організацій, за чутками, зміг заручитися обіцянкою конкретної допомоги». Питання: що за конкретна допомога? І що за чутки? З точки зору стандартів журналіст не має переповідати чуток. Перевіряти – так, але не писати «ходять чутки, що…»

2. Припущення, узагальнення та евфемізми журналістів. Як ми вже зазначали раніше, сучасній українській журналістиці лишилося багато чого у спадок від радянської. У тому числі, й право писати про свої припущення, а також по вуха занурювати свого читача у візерунки власних словесних конструкцій. Тим часом стандарти західної журналістики вимагають від журналіста саме точності. А тепер питання до читача: про яке місто йдеться: «Місто досить пасивне й байдуже, і більшості населення все одно, що відбувається в сусідньому кварталі, якщо не виключили світло чи снігом не засипало машину»?  На жаль, такий висновок журналіст робить про Одесу. І ще одне питання до справжніх одеситів: ви справді пасивні, байдужі – і далі за текстом? Дозвольте не погодитися. До того ж, яка цінність подібних узагальнень та припущень? Ось іще один приклад: «Бачили, що одеський міський голова сам виходив із лопатою на боротьбу зі снігом, та краще б він, казали люди, справлявся зі своїми обов’язками в кабінеті, керуючи роботою комунальників… Пересуватися містом було просто нереально. Завмер громадський транспорт, адже ніхто не чистив доріг. Йти пішки — сніг вище пояса. Щоправда, курсували кілька маршруток, та в них неможливо було всунутися. Люди бачили, як торохкотіли тракторці і бульдозери, але бігали вони по місту чомусь із піднятими щитами і ковшами, напевно, лише імітуючи комунальну активність». Справді, завірюха 29 грудня є важливою темою для усіх місцевих ЗМІ. Але якщо висвітлювати її на рівні «люди бачили», «люди говорили», читач так і не отримає бажаної інформації. Для чого писати про те, про що говорять і бачать усі? Можливо, є сенс звернутися до експерта, який роз’яснить ситуацію. Можливо, потрібно поговорити із комунальниками?

3. Читач не може оцінити масштабів події. «Вчера днем в Одессе в Аркадии прошла акция против незаконного строительства парковки. И вновь, без провокаций не обошлось. Так, на стройплощадке у гостиницы «Портофино», активисты Генпротеста обнаружили сломанный неизвестными забор. Участники протестной акции заявили, что не имеют отношения к ночному разгрому». Питання: які справжні наслідки руйнування? Забор зламано чи розгромлено? По-моєму, це різні речі. А ось іще приклад із типового «джинсового» матеріалу: «Инвалиды Ананьевского района Одесской области получили подарки от благотворительного фонда… по случаю новогодних и рождественских праздников …представители Фонда уже давно занимаются попечительством их организации. И всегда находят не только время для встреч с членами общества инвалидов, но и возможность поддержать их материально» . Якби ми мали конкретнішу інформацію, можливо, й до самого фонду ми б ставилися більш привітно? А так – не відомо, які саме подарунки отримали інваліди, як давно про них дбає фонд, як часто відбуваються такі зустрічі й у чому виражається матеріальна підтримка? І «джинса» вимагає точності. Взагалі дотримання стандартів – вигідна штука, у тому числі й для рекламістів та піарників. Адже купують у тому випадку, якщо довіряють.

4. Читач не знає, що, де і коли відбулося. Як говорить Міхаель Халер: «будь-яка журналістська тема ґрунтується на висловлюваннях про явища та події, що можуть бути перевірені і достовірність яких повинна бути підтверджена». Подивимось на таке речення: «Всё началось с того, что в школу с проверкой прибыла киевская комиссия, но на территорию попасть не смогла — директора школы Сергея Дупака не было на рабочем месте». Коли комісія приїжджала до школи? Не зрозуміло. Що це була за комісія? Хто входив до комісії? Відповідей на усі ці питання ми не маємо. Отже, й не можемо адекватно оцінити подію, з’ясувати, що ж сталося.

5. «У соціальних мережах писали…» Якщо раніше у журналістських матеріалах можна було зустрітися із посиланнями на незрозумілі «джерела з інтернету», то зараз коло пошуку звужується: аби перевірити інформацію, маємо перелопатити не увесь інтернет, а тільки соціальні мережі. При цьому порушується не тільки стандарт достовірності (оскільки ми не знаємо конкретну людину, яка щось зазначає), а й стандарт точності (адже журналісти мають посилатися тільки на надійні джерела). Ось приклад із того-таки матеріалу про чи то зруйнований, чи то розгромлений забор: «Кроме того, в соцсетях обсуждают еще две версии происходящего:  разрушить забор могли как «справедливые» радикалы, так и «титушки» владельцев альтернативной парковки». Подібний пасаж може породити сумніви у заангажованості автора. Для чого нам повідомляють про ці версії? Чому згадують про альтернативну парковку? Ще один приклад, який, з нашої точки зору, може призвести до більш серйозних наслідків (матеріал про бійку в Ізмаїлі): «Вместе с тем в соцсетях размещено видео с камер наблюдения, и видно, как милиция «задерживала» участников преступления в «Облаках» уже возле другого диско-бара  — «Гелакси». На видео слышны обрывки их разговора, в частности моменты, где один из ромов признаётся: «Я резал». В итоге, выпив водки на капоте на глазах у милиции, ромы сели в автомобиль и уехали». У тексті автор називає людей «учасниками злочину». Проте, як відомо, назвати будь-кого злочинцем може тільки суд. Також автор робить висновки на основі «уривків розмови». Ну, і ще одне порушення – це згадка про національність героя новин. Згідно зі стандартами, це порушення, що може призвести до того, що громадськість почне із підозрою ставитися до усіх представників меншини. І якщо журналісти вирішили, що відео, яке вони знайшли в соцмережах, надійне (!), для чого переказувати його зміст? Можливо, для того, щоб читач краще засвоїв потрібну версію подій?

Як бачимо, виявити порушення стандарту точності не так складно. Просто потрібно більш критично ставитися до написаного. Як говорить І. Куляс: «Журналіст не повинен усе брати на віру, навпаки, він має до всього ставитись зі зваженим скептицизмом». Якщо журналіст не був достатньо скептичним, то сподіватися можемо тільки на читача. До того ж, йому знадобиться і порада від відомого радянського журналіста Валерія Аграновського, який казав, що журналіст повинен розмежовувати отримані факти таким чином: «бачив, розповідали, припускаю».

Наталя Стеблина

 

 

 

 

 

This Post Has Been Viewed 38 Times

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *