Анастасія Станко: «Чим більше правди, тим менше втрат»

Чи може журналіст бути активістом, чому жінкам легше на війні, чи шкодить патріотизм професіоналізму? Відповіді на ці запитання знає журналістка «Громадського» Анастасія Станко, яка вже протягом кількох місяців висвітлює війну на Сході України і навіть побувала в полоні у терористів. Про свій досвід роботи на війні Анастасія розповіла одеситам під час лекції в рамках Школи журналістики, яка відкрилася в «HUB Гостиная».

Всі дуже дивувалися, коли я поїхала в Луганськ, щоб показати ту сторону конфлікту. Для мене було дійсно важливо, щоб був цей плюралізм думок, щоби була об’єктивність, щоби були дві сторони конфлікту. Але це не вдалось. Нас зразу затримали, вони не хотіли нас слухати, хоча ми казали, що знімемо все так, як є. Ми навіть пропонували: «Давайте, ми поїдемо знімемо сюжет, відправимо його в Київ, будемо сидіти у підвалі. Ви подивитеся, як цей сюжет вийшов, чи ми нічого не перебрехали. Якщо ми перебрехали, ви зробите з нами що завгодно». Але вони на це не погодилися.

Чим більше правди ми покажемо, тим менше буде втрат. Наприклад, люди в Луганську не виїжджають з міста, яке обстрілюють, лише тому, що бояться, що українська армія їх вб’є. Їм страшно виїхати з міста, хоча пів-Луганська вже немає, але вони все одно не їдуть, бо за містом ще гріше, їм здається. Через те, що вони живуть в інформаційному вакуумі, так трапляється. З іншого боку, вони раніше хавали російську пропаганду і також не могли знати, як є насправді.

Українські ЗМІ теж кажуть не завжди правду. У них патріотизм більший за професіоналізм: «Ми патріоти! Наші найкращі! Наші не можуть мародерством займатися, наші не можуть пити – це тільки ті». Мені здається, що у цій ситуації краще показувати, як у нашому сюжеті. Тут немає жодного закадрового тексту, тобто ми не висловлюємо ніяких думок, ми тільки задаємо запитання і взагалі дуже мало запитань. Просто слухаємо що говорять люди, солдати. Ми так само слухали так званих «ополченцев».

Найважливіше, про що ніхто не говорить, – це люди, які залишилися на тих територіях. Навіть українська армія про них говорить, бо вона звільняє не просто території, клаптики землі – вона звільняє людей. Чим довше вони не звільнені, тим більше страждають люди, тим більше гине цивільне населення. Навіть якщо вони голосували за ЛНР, вони не уявляли собі всього жаху, який є. Це так само наші громадяни, і треба все робити для того, щоби вони залишилися живі, щоб у них залишився дах над головою, щоб вони могли лікуватися.

Ми були у місті неподалік від Луганська, де у лікарні купа місцевого населення з осколковими пораненнями різної важкості. У них немає ні світла, ні газу, ні води, ні бензину для машин. І українська армія вирішила на третьому поверсі травматології зробити казарму, а на четвертому хірургії – тримати полонених. Є багато таких речей, і ми мусимо про них говорити. Чесність завжди, насправді, рятує від всього.

Мені здається, що журналісти – найбільші солдати цієї інформаційної війни. Ми на такій передовій, що там армія далеко позаду лишається в тилу. Навіть остання історія з Іловайськом…

Ми теж дуже сильно наганяємо, насправді, паніку. Ми не розбираємось, не аналізуємо, чому сталося так і так. Ми говоримо: «Все пропало, всіх зрадили, патріотів кинули» або ще щось. Інші навпаки вважають, що треба мовчати і взагалі нічого не пояснювати. Як «5 канал», який ніби сказав про Іловайськ, але пояснити нічого не пояснював. Це також неправильно, тому що мовчання ще більше паніки породжує.

Мені здається, що наше головне завдання зараз – заспокоїти людей. Не бути ура-патріотами, а просто показувати максимально той стан речей, який є, і інформувати, щоб люди розуміли, що відбувається. Треба більше перевіряти інформацію. Це елементарні речі, які би ми мали робити, але чомусь не робимо. Це найбільше лякає.

Іноді треба думати: краще промовчати чи краще говорити. Коли щось знаєш, іноді краще промовчати. Бо, по-перше, це може зберегти комусь життя. Коли ви знаєте, що хтось попав у якусь халепу, краще про це не говорити, бо вони попадуть у ще більшу.

Кожен журналіст шукає героя. Без героя сюжет пустий. Може бути якась найпростіша історія, але вона буде класна, якщо є герой. Якщо немає цікавої людини, не буде нічого. Ми стільки говорили про те, що от є action, стріляють, порох летить, гаубіци луплять… Але нікому це нецікаво, тому що немає живих людей. Насправді, всі хочуть бачити живих людей, це найважливіше. Усі знають що на війні стріляють, але всіх цікавить, що відчувають люди, які під цими снарядами живуть. Що вони думають під цими артобстрілами?

Слов’янськ – таке собі медійне місто. Усе звільнено, усе класно, туди приїжджає перша леді, розсаджують квіти, там найбільший синьо-жовтий прапор… Але навіть там ніхто не говорить з людьми. Так само і в інших містах. Ніхто не пояснює людям, чому вони вчинили неправильно, або взагалі не питають, чому вони вчинили так чи інакше. Ніхто не спілкується з ними. Ми задаємо керівництву міста запитання, чи пояснюють вони людям, що робити. У них були ЛНР, ДНР. Як ви їм пояснюєте, що тут робить українська армія? А вони відповідають: «Ні, ну а що тут можна пояснювати? То ж має пройти покоління…»

Жінкам легше працювати на війні. З одного боку, солдати відносяться краще до жінок. Туди, куди чоловіка-журналіста би не взяли, жінку візьмуть. Приїхала я сама на блокпост. Тут уже ворожа територія, лінія фронту, а тут – наші. Люди налаштовані негативно дуже, армія підійшла, питають: «Що ти тут робиш? Іди звідси». Я кажу: «Нема куди мені йти. Вже вечір, що я буду робити?» І вже ти лишаєшся, вже вони з тобою спілкуються, і вже все нормально. Так само якісь там командири, вони підходять, з тобою спілкуються, дружать.

Жінки більше  думають про людей, які лишилися на війні, про цивільне населення. Вони говорять про це більше, ніж говорять хлопці. У мене дуже багато знайомих журналістів, фотографів, які вже пішли воювати. Їм хочеться автомат взяти в руки, чого не можна робити, вдягнути камуфляж, чого теж ніколи не можна робити. Тому що тебе там вб’ють, не дай Бог, як військового, а потім будуть казати: «Боже, вбили журналіста». Вони скажуть: «А звідки же ми знали, що він журналіст? Він був у камуфляжі, а ще й з автоматом». Журналіст має розуміти те, що він цим кидає тінь на всю журналістську братію. Не можна все це вдягати, не можна фотографуватися з автоматами. Тому що взявши автомат, ти перестаєш бути журналістом.

Патріотизм – це не показник професіоналізму. Я вважаю, що журналіст може не бути патріотом, але якщо він професіонал, з цього буде багато користі. Я намагаюся бути об’єктивною і до людей, з якими я товаришую, і теж задавати їм незручні питання.

LifeNews казали, що нас у полоні годують тортиками, поять чаєм і що все добре. Це, до речі, правда. Нас годували тортом, бо в одного з сепаратистів був День Народження. Нас відвели в столову, де всі ополченці харчувалися. І нас теж пригостили тортом. А оскільки ти не знаєш, скільки ще будеш сидіти в підвалі, треба їсти швидко. А ТСН розповіла, коли ми вийшли з полону, що нам погрожували відрізати голови, що теж правда.

Коли війська кудись ідуть, не варто цього розповідати. Їх там чекатиме засідка, і вони всі помруть. А ти будеш мучитися все життя, що ти їх здав. Якщо бачиш, що когось можуть вбити, а ти можеш його врятувати, я би йшла рятувати людину. У інших випадках просто би знімала.

Не треба вивідувати таємниці майбутньої операції. Все решта – чим вони задоволені чи не задоволені – треба показувати. Але у мене був випадок, коли я не знімала, як хлопці привозили поранених. Одному солдату осколок у спину попав. Йому, напевно, було дуже боляче, але в нього був шоковий стан, і він нічого не відчував. Коли загинув його побратим, він почав дуже емоційно говорити, мало не плакав. Я вимкнула камеру, тому що коли люди у шоковому стані, вони не можуть відповідати за свої слова, і не треба їх ніколи знімати.

У нас раз була можливість познімати полонених сепаратистів, які лежать в лікарні. Їх нормально, здається, лікували, таку саму допомогу надавали, як і всім. Я спитала їх, чи вони хочуть, щоб ми з ними поспілкувалися. Вони сказали, що не проти. Але потім я подумала, що цього не треба робити, тому що у полоненої людини є дуже невелика можливість сказати «ні». Вона боїться, що за це «ні» їй щось буде. Це не надто етично, щоб у неї щось розпитувати, навіть коли вона ніби і не проти. Особливо, коли вони були поранені. Я знаю, що інші журналісти спілкувалися з полоненими.

На війні все дуже просто. Все стає зрозумілим. Особливо, коли починається обстріл. Ти знаєш, що треба ховатися, тут наші, там – їхні. Усе стає чорно-білим. Уже коли цей напряг закінчується, з’являються відтінки.

This Post Has Been Viewed 9 Times

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *