Крим очима одеситки

 Скільки людину влітку не годуй, а вона все дивиться, як би на курорт поїхати! Так і я. І хоча в Одесі море поруч, насолоджуватися морським бризом потягнуло аж до Криму. Туди, де дві стихії — синя безодня і мальовничі гори — поєднуються у пікантну суміш, створену, здається, кимось не з цього світу. Захоплена красою місцевих краєвидів, я рвонула до Криму, поки кордони не закрили.

За наполяганнями моєї подруги, яка вже побувала в багатьох курортних містечках Кримського півострова, ми поїхали в Судак. Прямого поїзду з Одеси до Судака немає, лише до Сімферополя. Шумно та галасливо нас зустрічає залізничний вокзал. Народу багато і, як водиться, голосно кричать водії: закликають до Феодосії, Керчі, Ялти та інших приємних для туристської уяви міст. Тут же, на місці, ми купуємо два квитки на автобус до Судака. В Криму вже не залишилося української гривні, тож треба заздалегідь запастися рублями.

Подорож з Сімферополя до Судака триває близько двох годин. Проходить година, поки за вікном з’являються невисокі вкриті зеленню гори. Наш автобус впевнено минає численні повороти, але нам становиться трішки не по собі. Все через те, що дуже закладає вуха. Почуваємося ніби у вакуумі. Мобільні мережі місцями позбуваються контролю, і здається, що ми зараз зовсім втратимо зв’язок із цивілізацією. На щастя, наші побоювання марні. Автобус нарешті виринає з вакууму до невеликого автовокзалу. Там майже нічого не встигаю роздивитися, окрім ланцюга гір навколо міста, бо на нас вже чекає таксі з молодою світловолосою жінкою Іриною. В неї ми будемо орендувати кімнату наступні дні. Таксистом виявляється її чоловік. Він жваво розповідає про те, які місця тут можна відвідати і запевнює, що вода в морі цього року тепла-претепла.

Згусток життя цього міста зосереджений в його центрі, а центр розташований біля самого моря (майже, як в Одесі). Дім, в якому ми поселилися, знаходиться далекувато від автовокзалу, зате в п’ятнадцяти хвилинах від набережної. До речі, знайти в Судаку недороге житло дуже легко. Ми заздалегідь відшукали оголошення в інтернеті і про все домовилися. Сплачували 50 грн на добу. В кімнаті навіть був телевізор, але нащо він нам потрібен, якщо тут продають вино? Ми стрімголов покидали сумки, вислухали пояснення від господарів щодо того, як дістатися до моря і рушили.

Вже вечоріло. Дорога, якою ми йшли, ніколи не знав асфальту. Поза межами дороги – шматки пустиря, недобудовані будівлі та невеличкі котеджі. Поодиноке світло в віконцях. Про те, що ми в курортному краї, нагадують лише темні гори з усіх боків. Ми зупинилися на розпутті. Подальших пояснень від господарів явно не вистачало. Як двом новоприбулим, що вперше сюди приїхали, знайти шлях до набережної, спитаєте ви? Дуже легко. Не потрібно навіть ні в кого цікавитися. Он назустріч йде чолов’яга і не дочекавшись, поки хтось з нас відкриє рота, каже: «Йдіть туди, куди хочете. Всі дороги ведуть до моря». На секунду ніби опинилась в середньовіччі: так сильно похмурий голос відповідав відомому афоризму «Всі шляхи ведуть до Рима»… (Наступними днями ми вирішили перевірити сказане, ходили всіма дорогами і завжди, як не дивно, виходили туди, куди потрібно.) Ми, не звертаючи, продовжили нашу неквапливу подорож і опинилися на широкій набережній. Миттєво навколишній світ цього міста оживився. Одружені пари, молоді шумливі компанії та самотні особистості спокійно прогулювалися вздовж узбережжя. Вітерець гнав неслухняні хвилі до берега. Солоний запах моря сповнював легені. Риси гір вимальовували свій ламаний графік на тлі темно-синього неба. Однак цьому клаптику жвавості і безтурботності не вистачало світла. Алея ліхтарів просто мовчала. Трохи далі ліхтарі де-не-де почали «промовляти» один до одного, поступово створюючи гірлянду білих вогнів. І ми заглибилися в місто.

Вулицю, яка носить назву Кипарисова алея, й справді супроводжують височенні кипариси, ніби охоронці. На кожному кроці клуби, ресторанчики, караоке… Тут грає щось близьке до шансону, а подалі колонки відбивають клубний ритм. Працівники клубів змовницьки запрошують подивитися на жіночі грязьові бої (добре, що не запрошують до участі). Між цими викрадачами сну розмістилися лавки зі всякою смакотою та такою кількістю сувенірів, що аж очі розбігаються. Дітлахи несуть солодку вату розміром майже з них самих, а дорослим торговці пропонують скуштувати дещо інше – надзвичайно смачний домашнього приготування сир – сулугуні. А до нього ще обов’язково напої з порядним градусом – глінтвейн, усі види вина та чача (грузинська горілка). На останній продавці особливо наполягають (до речі, Сталін на Ялтинській конференції пригощав Черчилля та Рузвельта саме чачею). Вулицею неможливо пройти, нікого не зачепивши, так тут багато народу. Але для Судака цього замало – туристів на багато менше, ніж в минулі роки. Вдосталь наївшись очима, ми повернулися до моря.

На пляжі панує темрява й тиша, тільки свій такт відбивають хвилі. Галька холодна і горда – не дозволяє йти босоніж. Але ми вперті й все одно дістаємося до води. Нарешті кримське море дарує нам зцілювальну м’якість і тепло парного молока. Справжнє задоволення.

Сьогодні в нас за планом подорож у давнину. Генуезька фортеця міцно стоїть на горі і звідти служить своєрідним маяком для туристів. Кожний, хто приїжджає до Судака, зобов’язаний в ній побувати. Щоб дійти до неї, треба перетнути всю набережну, а потім підніматися сходинками і стежкою.

2
3
Фортеця розташована дуже вдало для захисту – на горі, що різко обривається в море та не дає жодного натяку на допомогу скелелазам.
5
Сумлінно сплачуємо за вхід, екскурсію не замовляємо. На кожній башті є табличка, де все докладно написано. Бажаючі можуть замовити прогулянку фортецею на конях, але це дороге задоволення.
7
8
На вході в фортецю ходять без діла два середньовічні лицарі та… Джек Горобець. З ними можна сфотографуватися (за окрему ціну, звичайно). Крім них біля входу є ще два цікаві ящички для пожертвувань лицарям на сметанку і не лише.
Коли дивишся на фортецю з набережної, то ніяк не побачиш, яка в неї велика територія. Але тепер, всередині, я зрозуміла, що однієї години нам не вистачить. Ми йшли вздовж стін звичайними протоптаними стежками. Вони нагадували мені клубок змій, так їх було багато.
10
11

Якщо не брати до уваги гори, що визирали з усіх боків височини, то здавалося, ніби ми серед степу і здіймаємося на верхівку кургану. Але чим більше ми наближувалися до верхівки, тим підступнішим виявлявся «курган». Гори відкривали нам своє справжнє єство. Стежки щезли, залишилося тільки каміння, на якому досить легко було підслизнутися. Ми дісталися до краю скелі і, подивившись униз, в морську синяву, я зрозуміла, наскільки сильно боюся висоти. Мабуть, колись давно звідси скидали невірних прямо в пазурі моря. Страшне видовище.
14
15
16
На найвищу частину фортеці ми не пішли, просто не осилили б такого підйому. Та й взуття наше – кеди і тапки – не дуже для цього підходить. Зате ми дісталися Консульського замку. З його вікон помилувалися видом на море та бездоганну стіну фортеці і почали поволі спускатися. Натрапили на дерево бажань – кипарис, який був суцільно увитий різнокольоровими стрічками. Плати 10 рублів і бажай собі хоч півсвіту! Жінка, що продавала стрічки, запевнила нас, що бажання здійсняться і розповіла таку собі байку. Ніби ще давні греки відривали від свого одягу шматки тканини і зав’язували їх на дереві заради здійснення мрій. Ми теж купили собі по стрічці і віддали дань своїм бажанням. До речі, колір стрічки теж має значення. Рожевий, наприклад, призначений для молодих дівчат та юнаків, зелений – для здійснення творчих задумів.
18
Наступною зупинкою став міні-музей в одному з давніх храмів. Робоче місце доглядача пустувало, тож ми роздивлялися предмети побуту давніх людей без додаткової плати. Величезні глечики та інший посуд, ікони, ядра, надгробні пам’ятники, різноманітні прикраси туркень приковували до себе увагу.

19
20
21
22
23
24
Особливо мені сподобалася ікона Георгія Побідоносця. Дуже схожа на сучасні зображення, от тільки вирізьблена з каменю.

25
У фортеці крім простих прогулянок є ще чим зайнятися. За дерев’яними воротами було чути голоси. Раптом звідти вийшов чорнявий чоловік і ласкаво вигукнув до туристів: «Увага! Підходимо на екскурсію до середньовічних знарядь для катування! Вхід платний, катування безкоштовне!». І, задоволено посміхаючись, повернувся до групи. Крім цього у фортеці можна постріляти в тирі. Тільки не з рушниць, а зі справжніх луків. Подорожні зазвичай забрідають у невеликий базарчик, де продають усіляку біжутерію, виготовлену «під давнину». А ще прямо на ваших очах коваль викарбує середньовічну монету. І, до речі, не забудьте кинути сучасну монетку на щастя в одну з башт.

Дар’я Полякова

This Post Has Been Viewed 22 Times

Комментарии

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *