Кам’яні фортеці, міфічні ліси та червоне пекло Ґорган

Героїчні краєвиди, усюдисуще каміння і трохи війни – ось що чекає подорожніх на одному з диких карпатських масивів.Чому людину з узбережжя тягне у гори? Мені, наприклад, хотілося опинитися у новій стихії, таємничій і непередбачуваній, як море, але й зовсім іншій. Так з’явилося рішення прогулятися Ґорганами і відвідати дві найвищі гори цього масиву – Велику й Малу Сивулю.

День перший: ягоди і лісовози

Починати таку подорож найзручніше з села Бистриця в Івано-Франківській області. На відміну від розкручених Буковеля і Яремчі, ця місцина ще не зіпсована навалою туристів. Розбита й безлюдна дорога, що веде від міста Надвірна, петляє серед тихих сіл, пологих вершин і кам’яних кар’єрів. Цей маршрут мав би ідеально підійти для велопрогулянки.
DSC06064
З тихої Бистриці й починається наша триденна подорож. Справжній подарунок для туристів зробила громадська організація «Карпатські стежки». Її волонтери за останні кілька років промаркували численні пішохідні маршрути у горах. Тепер туристу достатньо обрати маршрут певного кольору на карті і йти за відповідним маркуванням. Знаки пішохідних маршрутів можна знайти на камінні або на стовбурах дерев. Також дорогою трапляються вказівники з відстанню до певної гори або полонини і зазначеним часом, за який цю відстань можна подолати.
DSC06005
У центрі Бистриці висіла карта з найближчими горами і кольоровими пішохідними маршрутами. Ми знайшли свою «червону» стежку і вирушили у гори.

Перший день у поході завжди найважчий. Важкий громіздкий рюкзак боляче тисне в плечі, піт заливає очі, а на підйомах доводиться постійно зупинятися, щоб відновити дихання. Недарма кажуть, що для того, щоб дістатися хребта й побачити неймовірні краєвиди, треба здати багато крові. На щастя, лише у переносному сенсі.

Дорога до хребта веде вздовж кількох невеликих річок. Кольорове маркування навколо Бистриці нанесене не надто сумлінно, тож кілька разів доводиться гадати, куди ж повернути далі. Крім інтуїції допомагає і карта, без якої в похід іти не можна.
DSC06055
У голові паморочиться від п’янкого аромату свіжої деревини – в околицях Бистриці не зупиняються лісозаготівлі. Величезні лісовози місять болото, а навколо лежать товсті стовбури смерек. Цивілізація ще дає про себе знати.

Вихід із лісу на відкриту полонину стає справжнім святом. Ось вони, гори, заради яких треба було задихатися, лізти через багно і збиватися з дороги! Тут уже не чутно шуму лісозаготівель і немає понищених важкими колесами брудних доріг. Лише приємні вузькі стежки, що пролягають між кущами чорниці й брусниці. Ягід не дуже багато, але поласувати ще є чим.

Ми розкладаємо табір на полонині під горою із неполіткоректною назвою Негрова. Видовище навколо затягує більше, ніж картинка у телевізорі. Можна годинами сидіти на траві, запихаючись чорницями, й дещо відсутнім поглядом дивитися на затягнуті вечірнім мороком вершини.
DSC05971
День другий: каміння й хмари

Ранок почався з візиту стада корів, яких повз наш намет виганяли на полонину малолітні пастухи. Деякі корови з цікавістю намагалися залізти до рюкзаків, але хлопці з собаками швидко їх відганяли. А коли одна з рогатих тварин вирішила відбитися від стада, малий років десяти з натягненою на самі очі шапкою неспішно підійшов до корови й почав товкти її боки товстою дерев’яною палкою. «Певно, виросте міліціонером», — подумалось мені.

А ще виявилося, що ми ночували майже у самісінькому Пеклі. Урочище з такою назвою (1465 м над рівнем моря) знаходилося неподалік. Пекло – це голі, червонуватого кольору скелі, які стрімкою обриваються вниз. Краєвид з вершини провалля відкривається мальовничий.
пекло

Поряд із Пеклом лежить досить велелюдна полонина із залишками туристичного притулку. Колись, ще на початку минулого століття, це була повноцінна кам’яна будівля, де кожен міг знайти прихисток від негоди. У наші дні тут залишився лише фундамент, порослий кущами суниці. Звідси починається підйом на Малу Сивулю – величну голу вершину, що височіє неподалік.

Загартовані вчорашньою виправою ноги вже набагато легше долають усе крутіший підйом. Саме тут, на схилах Малої Сивулі, і з’являється одна з центральних дійових осіб цієї подорожі – каміння. Гірський масив Ґоргани майже повністю складається із каменю, що відрізняє ці гори від усіх інших Карпат. Величезні й зовсім малі, камені, порослі ніжно-зеленим лишайником, вкривають схили тутешніх вершин.
DSC05879
Просто милуватися камінням не вийде – з ним треба взаємодіяти. Ступати на нього якомога впевненіше, підсвідомо відчуваючи, який камінь тримається міцно, а який може коштувати тобі падіння і зламаних кінцівок. Вдихати вогкуватий кам’яний дух, гладити пальцями зелені лишайники, прислухатися до глухого стукоту малих камінців, що скочуються схилом… Після прогулянки
Ґорганами каміння можна або полюбити, або зненавидіти.
DSC05884
Вершина Малої Сивулі зустрічає нас бетонним стовпом і не надто доброю видимістю. Кажуть, що за ясної погоди з цієї 1818-метрової гори можна побачити навіть Івано-Франківськ. Але краєвид усе одно вражає: обриси навколишніх хребтів стають усе менш різкими, немовби загортаються у синюватий туман. Білі хмари то сідають на вершину, то відходять, відкриваючи або ховаючи від нас нові панорами.

мала сивуля

Далі стежка йде хребтом, тож перепад висот менший. Похмура погода і героїчні краєвиди чимось нагадують кадри із «Хороброго Серця». Цією суворою місциною хочеться крокувати під звуки волинки.

Дорогою нам зустрічаються окопи часів Першої світової війни. Укріплення, що знаходяться просто на хребті, складені з каміння. Деякі з них нагадують справжні лабіринти, а до одного з окопів ведуть масивні кам’яні сходи.
DSC05988
Наступна гора – Велика Сивуля (1836 м над рівнем моря) – зустрічає нас зовсім непривітно. Вершина складається з величезних каменів, що стирчать у різні боки. Найвищу гору
Ґорган вкривають густі хмари, а видимість обмежується витягнутою рукою. Десь поблизу вже чути грім, тож нам доводиться якнайшвидше сходити донизу.
DSC05902

Варто зазначити, що серпень і вересень вважаються найсприятливішими місяцями для карпатських походів. Але навіть у цей час можна попасти в грозу і вимокти до нитки. Негода застає нас ще на хребті, тож доводиться більше години сидіти просто на стежці коло підніжжя наступної гори, вкрившись дощовиками й целофаном. Телефони вимкнені, а сокира відкинута на 50 м нижче – із блискавкою не жартують. Не так багато є місць, де людина відчуває себе настільки маленькою і незахищеною перед природою.
мала і велика сивуля
День третій: орієнтація на місцевості й особливості гірського спілкування

Заночувавши на полонині під хребтом, ми вирішуємо повертатися до цивілізації. Від села Гута – кінцевої точки нашої подорожі – нас відділяє близько 12 км. Дорога від полонини заглиблюється в ліс, де можна зручно йти майже рівною стежко, прорубаною ще за Австрії. Око, що звикло до сірих кам’янистих масивів, тепер милується різкою, аж занадто веселою зеленню. Лісові схили вкриті м’яким, яскраво-зеленим мохом і соковитою папороттю. У цих лісах можна було би знімати «Володаря перстнів» або інше фентезі.
DSC06023
DSC06017
На відкритих ділянках лісу можна милуватися хребтом з двома Сивулями і хвалити себе за пройдений вчора шлях.
DSC06028
Мобільний телефон тим часом безнадійно залишається у режимі польоту. На жодній з ділянок нашої подорожі немає мобільного покриття (принаймні від «Київстару»). Не вдалося зловити сигнал навіть з вершини Великої Сивулі. Тож вирушаючи у подібну мандрівку, варто попередити рідних, що зв’язку може й не бути. І, звичайно ж, самому відпочити від справ і дзвінків.

Маркування маршруту поблизу Гути стає геть поганим. Коло місця, де у повноводну річку вливається притока (яка перед цим ще й якось дивно роздвоюється), доводиться довго гадати й звірятися з картою. Врешті-решт виявляється, що притоку треба проходити по камінню, що стирчить з води, а потім ще й долати вузький і досить крутий берег річки. Лише після цієї смуги перешкод на одному з каменів ми побачили майже стерту позначку, що вказувала шлях.

Нарешті перед нами з’являється Гута, а разом з нею – мобільне покриття і люди. Цікаво, що хоча село і оточене високими горами, з самої Гути їх не видно. Лише пологі порослі лісом пагорби та приємні маленькі хатки. В одній із них, другій від краю, знаходиться чудовий заклад із лаконічною назвою «Розливне пиво». З відвідувачів усередині сидить лише немолода пара із Дніпропетровська, яка відпочиває тут уже десятий рік поспіль. І вже після спільного поїдання бринзи й обміну телефонами з запрошенням у гості починаєш розуміти, наскільки у горах змінюються відносини між людьми.
DSC06008
На малолюдних стежках
Ґорган ми зустріли не так уже й багато туристів. Різношерсті компанії киян, пара поляків, миколаївське студентство, самотній харків’янин, івано-франківський професор, який за 10 хвилин примудрився розповісти історію свого роду… Усі – надзвичайно доброзичливі, поспішають першими привітатися, дати цінні поради й розповісти про подальший маршрут. Здається, кожна людина, яку зустрічаєш у горах, стає якщо не другом, то добрим знайомим. Напевно, якби у «рівнинному» житті люди ставилися одне до одного так само, життя було би набагато кращим.

Марія Геник
DSC05853DSC05891

DSC05915
DSC05944
DSC05977
DSC05987
DSC05997

 

This Post Has Been Viewed 46 Times

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *